дарина мо мот
Що я зробила не так як інші митці
і чому тепер пишу лонгріди про свій творчий шлях, а не наводжу стандартний перелік виставок в галереях, які мене завжди мало цікавили
Я — мала
Усе почалося з одного малюнку, що отримав золоту медаль у Португалії. Мені було 10. А далі — подорожі, виставки, змагання та нові перемоги в Китаї, Франції, Македонії, Туреччині, США та багатьох інших країнах.
Студентка факультету дизайну, але одного дизайну було замало
Я не вступила на факультет монументального живопису до Харківської академії дизайну та мистецтв. Мені був потрібен бюджет, а я сумнівалася у власних здібностях. Як виявилося пізніше — дарма, я би вступила. Але склала простіші іспити на факультет дизайну. Саме тому в мене все склалося трохи не так, як у інших художників.
Street art, бунт та гра проти правил. Перша жахлива виставка у галерії, відкритій саме для тієї виставки
Подібне приваблює подібне. У мене з'явилися такі самі шалені подруги: Ona Nansy — татуювальниця з довгими чорними дредами, а також її сестра Ксю, студентка факультету режисури. Разом ми вирішили зробити виставку. Певно, надивившись препарованих акул Хьорста у формаліні, ми влаштували свій міні-продакшн свинячих частин тіла з татуюваннями людських гріхів, відео-арту та, звісно, живопису. Але обидві галереї Харкова нам відмовили. Тоді колишній хлопець Ненсі запропонував зробити галерею у величезному занедбаному приміщенні залишеної пральні, що належало його батькам. Пофарбували в білий, проклали світло і відкрилися. Це був Workshop Art Center. Зараз я би сказала, що виставка була жахлива. Але тоді нам так не здавалося і нас це не засмучувало.

Хоча насправді все пішло проти правил ще до створення нашого тріо. Колись засновник Respublika Fest Андрій Зоїн дозволив мені розмалювати в Кам'янці кілька фасадів будинків. Це було зроблено в рамках щорічного street art fest, який передував музичній частині. Але саме тоді в мене виникла жага до величезних зображень, які цілком і повністю захоплють увагу, домінують у просторі та ультимативно диктують свої ідеї.
Переїз до гуртожитку на околиці Берліну та майстерня під культовим мостом Oberbaumbruecke
Тим часом бакалаврат було закінчено. Завдяки постійним експериментам, я отримала стипендію на навчання в Німеччині. Та була одна умова: я мала вивчити німецьку, задля чого переїхала до Берліну. Цілодобові курси та економ-гуртожиток у дуже мальовничій зеленій околиці столиці входили до стипендії. Місцевість називалася Schlachtensee — у перекладі "озеро забою худоби".

Мені не дуже подобалося те місце. Тому одного дня в мене з'явилося полотно в галереї просто неба — біля знаменитої Берлінської стіни, куди я стала їздити щодня та малювати. За кілька днів місцеві мешканці, які їздили повз на велосипедах, стали зупинятися та знайомитися. Так в мене з'явилося кілька класних друзів. Картину я залишила під мостом з жартівливим написом "I don't want live under this bridge. Please, take me to a gallery". За кілька тижнів вона обросла графіті та «розчинилася». Я ще сподіваюся її колись побачити.
Життя в жіночому католицькому монастирі в старому, як Римська імперія, місті Трір
Цю фразу "Ти ж не хочеш жити під мостом" я чула часто від мого друга Райнера. Він так так жартував, коли телефонував і питав як справи з пошуком житла у Трірі. Саме до цього міста, «північного Риму», я мала переїхати після курсів, бо вступила на магістратуру. Пошуки були безуспішними. Все закінчилося тим, що я не змогла в останній момент знайти жодного житла, окрім гуртожитку, що був на території жіночого католицького монастиря. Такі собі перебудовані під гуртожиток келії для черниць похилого віку, де над ліжком навіть зберіглася кнопка виклику.

У тому святому місці була створена серія робіт "Монстри сучасності". Вона розкривала проблеми, з якими "ми їмо за одним столом" і зазвичай не помічаємо їх.
Повернення до Берліну, вечірок і написання магістерської про арт-ринок
Трір виявився нудним. Вже за рік я була на віддаленому навчанні у Берліні, де сконцентрувалася на вивченні арт-ринку і написанні нових робіт. Ну, і звичайно, не обійшлося без вечірок.
Таємний переїзд до Києва, перша робота в галереї ArtUkraine і десятки тисяч доларів за мистецтво топових українських художників
"Жити в Європі — це круто, а у нас усе не круто". Те, що це брехня або напівправда — знають лише одиниці, але це окрема довга дискусія. Мій план повернення в Україну не знайшов підтримки серед близьких за винятком однієї людини. Оскільки в рідному місті, Харкові, мистецьке життя досі перебуває в летаргії, місцем нового життєвого етапу був обраний Київ.

Перше питання — де і ким працювати. Художниця, дизайнерка та економіст за освітою, яка вивчала арт-ринок і історію мистецтв. Відповідь не була очевидною, але так збіглися обставини — і я влаштувалася працювати у нову галерею Наталії Заболотної. На той момент вона щойно полишила посаду директора Мистецького Арсеналу та відкрила власний простір. Не знаю, що переконало її того вечора взяти мене до себе, але це були два шалені роки! Як у кіно: красиві вишукані вернісажі, закриті зустрічі з поціновувачами мистецтва, робота з найвідомішими художниками, каталоги, аукціони, увага медіа, космічні (як мені тоді здавалося) продажі, перші змови та зради. За деякий час я стала куратором виставок, але ця захоплива діяльність майже не залишила часу на творчість. Останньою подією, яку я організовувала в ArtUkraine, стала моя власна виставка, влаштована разом з моїм німецьким другом Рафаелем Ганнусеком. Вона мала назву "Серед невідомості".
Буремна самостійність на українському арт-ринку: від скульптурного симпозіуму до глобального IT-стартапу
З літа 2018 року життя набрало ще більших обертів. Адже я вирішила, що тепер працюватиму тільки на себе. Почалася безліч різних мистецьких проектів та пошуки їх фінансування. Вже восени 2018 року відбувся перший Київський міжнародний скульптурний симпозіум. Потім була створена та презентована онлайн-мапа культурної спадщини Косова. Далі — участь українських митців на масштабній міжнародній виставці в Німеччині NordArt. І ще багато різного, через що бракувало часу та енергії на творчість.

Напередодні нового 2020 року я зробила важливий вибір: повернутися до творчості. Цей етап розпочався серією «Гедоністи». За кілька місяців проєкту судилося стати «Гедоністами на карантині».

Окрім творчості я залишила собі ще дещо — кураторство. Влітку 2020 мав відкритися український павільон NordArt, про що можна почитати детальніше на nordartukraine.com.

Також я розвиваю стартап Cittart — маркетплейс для мистецтва. Але він має стати новою цікавою главою життєвого шляху, деталями якої вже зовсім скоро ділитимусь з вами.